Від ДШВ до командира гармати: історія артилериста з Полтавщини, який втретє став на захист України
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Рсулан, житель міста Лохвиця, сьогодні командир гармати у лавах 48-ї окремої артилерійської бригади імені полковника Армії УНР Григорія Чижевського. Чоловік уже втретє у війську, за плечима у воїна строкова служба та участь в АТО.
Джерело: Полтавський обласний ТЦК та СП
Кожен етап служби Руслана проходив у різних родах військ. Він встиг побувати у складі ДШВ та піхоти, а нині опанував артилерійську справу.
«Найжирніша ціль, яку я запам’ятав – це ворожий «Гіацинт». Потім були інші гармати, але першу знищену запам’ятав найбільше. А зараз переважно працюємо по піхоті, її ворог не шкодує. Це для них – розхідний матеріал», – розповідає чоловік.
Воїн зізнається, що втретє у війську. Спочатку відслужив строкову службу, потім захищав Україну під час проведення АТО.Не залишився осторонь, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.
«І щоразу – у різних військах: то в ДШВ, то в піхоті, і ось тепер – в артилерії. Але в артилерії мені подобається. Особливо, коли приходить повідомлення або відео, як ми вразили ціль», — ділиться військовик.
Зараз захисник – командир гармати, але до цього певний час був навідником – не лише пройшов фахове навчання, але й на бойовій практиці здобув досвід, необхідний командиру.
«Бути командиром – це не лише мати знання, як працює гармата, треба ще вміти працювати з колективом. Зараз розрахунок злагоджений, спрацьований, тому проблем з людьми немає. Я задоволений своїми хлопцями», – зізнається Руслан.
На питання, чи відчуває страх під час бойової роботи, зауважує, що страх потрібен воїну – він допомагає не втрачати пильність та тримати концентрацію. Цю істину воїн засвоїв ще під час служби в АТО.
«Але боятися в міру: очі бояться, а руки – роблять. Розумієш, що треба робити, і пересилюєш себе. Бо хто ще буде захищати нашу країну, якщо не ми? – додає військовий. – Мене мотивує, що я захищаю свою країну, свою родину – удома на мене чекають дружина і донька. Бо так само, як і я, у війську, захищає країну і мій старший брат. Ми маємо зробити все, щоб наші нащадки жили нормально. Думаю, що їм би хотілось бути не під кимось, а жити власним життям. Щоб діти не бачили те, що бачимо ми».
матеріал підготував/ла: Олександра Клиша
